Друг братів наших менших
10 липня 2017, 10:00

Історія айтішника, який рятує безпритульних собак та кішок

І. Собача історія. Початок

«Ми з нею познайомилися влітку. Спершу вона сором’язливо визирала з-за кущів бузку щоразу, коли я приїздив, і детально, прискіпливо розглядала мене. Вона знала, коли я приїжджаю, і як тільки моя автівка підʼїжджала до дачного кооперативу, я був переконаний, що вона десь із-за свого сховку вже спостерігає за мною. Так тривало все літо, допоки я таки не наважився і не підійшов до неї першим. Крига скресла, і ми подружилися, а потім прийшла осінь, і наші побачення стали не такими частими. Я просто не міг не думати про неї…»

Це цілком би зійшло на початок якогось роману, але насправді це початок покликання, яке в собі відкрив Ігор Сайко.

Цією загадковою і спостережливою була не людина, а кішка Муся, яка власне змусила взяти її додому. Адже, за словами чоловіка, після того, як вона підпустила до себе, залізала до машини, до дачного будинку, не відпускала ані Ігоря, ані його сімʼї, і на родинному консиліумі вирішили: взяти кота до міської квартири.

А потім у чоловіка з’явилася безлапа киця Чілі та кумедний собака Бася. Усі вони знайди, без роду і племені, когось навмисне викинули помирати, когось залишили через безвихідь, але Ігор дав шанс цим звірятам ще раз повірити в людську доброту.

Історія Ігоря Сайка дуже часто доводить: людина – не друг собаки, адже його волонтерство почалося власне через людську жорстокість.
Він став свідком того, як на дачному кооперативі люди упродовж літа заводять собі домашніх улюбленців, а з першими морозами вони покидають і літнє житло, і тварин. Тому чоловік спершу щозими приїжджав на дачу і купував харчі, аби підгодовувати покинутих кішок, потім почав їх прилаштовувати в родини. Так і розпочалася історія волонтерства Ігоря Сайка.
Вільний від віртуального світу час чоловік-айтішник проводить у порятунку покинутих і скалічених.

«Коли я тільки розпочав свій так званий волонтерський рух, а це було десь 4-5 років тому, однодумців і людей, які б могли мене підтримати, було дуже мало. Я часто звертався в соціальних мережах за допомогою, і таких, які відгукувалися, були одиниці.
Зараз у русі допомоги безпритульним тваринам волонтерів стало більше. Найбільше тішить, що такі люди з’являються в селах і районних центрах, адже там ситуація найбільш критична.»

Чоловік часто відстежує інформацію у Фейсбуці або в інших соціальних мережах чи спеціальних групах і дуже оперативно реагує на повідомлення, які стосуються поранених тварин.

З ними найважче, адже потрібно швидко забрати кота чи собаку, знайти кошти на їх лікування і піклуватися про них упродовж реабілітації.

Тому чоловік часто бере власну автівку, їде за твариною, витрачає власні кошти на лікування.


Але останнім часом ситуація змінилася. «Тепер усе частіше стається так, що багато людей випереджають мене. Тобто я, звичайно, оперативно поширюю інформацію, хтось її підхоплює і, наприклад, каже, що зараз за 50 кілометрів від того місця, де збили чи де побачили поранену тварину, і може взяти її на лікування та прихистити. Або кажуть, що готові піклуватися, але просять допомогти фінансово. Тоді дуже швидко збирають кошти для тих тваринок».

Загалом, за офіційною статистикою, щодня на кожних 100 кілометрах гине або травмується від 3 до 5 безпритульних собак.


ІІ. Собаче життя по-українськи – не рай

Зазвичай дворові собаки живуть до 5 років, а коти і ще менше – в середньому 2-3 роки.
Хоча загалом прийнято вважати, що ці звірі загартовані, можуть пережити катаклізми й апокаліптичні зміни, та це лише стереотип.
Щозими популяція безпритульних тварин зменшується чи не на половину – через відсутність їжі та холод.


І, здавалося, ситуація мала б вирішитися природно, але людина знову у всьому винна. Ігор каже, що за останні 2 роки він дедалі частіше підбирає озлоблених, наляканих, голодних і хворих не двортерʼєрів, а породистих домашніх собак.

«Мені часто телефонують, кажуть, що там-то і там зʼявився собачка, з вигляду загублений, але коли я приходжу, розмовляю з людьми, то зʼясовую, що він тут уже місяцями вештається, а отже, господарі точно мали б його шукати. Найімовірніше, його просто викинули, бо він заважав чи став невигідним, але насправді причини можуть бути різні».

За рік такий собака може двічі привести потомство, і знову робота зі стерилізації починається спочатку.


Багато хто каже, що ситуацію із тваринами-безхатьками можна вирішити за допомогою притулків, та Ігор Сайко так не вважає. На думку чоловіка, притулок – не панацея.

«Неможливо збудувати такі притулки, які б уміщали ту просто захмарну кількість тварин, яка є на вулиці.
Доки ви відловите, прилаштуєте цих звірят, люди викинуть уже інших котів і собак.»

Звичайно, є такі собаки чи коти, які візуально некрасиві або покалічені, і таку тварину не хочуть брати.
До прикладу, зараз Ігор Сайко опікується 5-річним Амуром. Білий, красивий і здоровий собака, але сліпий. Такий пес не підходить для охорони, він лише компаньйон, але проблемний, тож швидко знайти для нього оселю не вдасться, і поки що Амур живе у так званої «тимчасової» родини.
Так виник рух «перетримки». І власне соціалізація таких тварин під час «перетримки» і дає змогу якнайшвидше знайти для звірят сімʼю. Усіх собак і котів обовʼязково стерилізують.

ІІІ. Тварини потерпають від людей

Збив і кинув помирати; вирішив розважитися і запхав до пащі петарду, аби глянути, що буде; було нудно, тож до котячого хвоста причепили бляшанки – це реальні історії, які відбувалися в Україні за останні 7 років. У нашій країні тварини безправні, і за знущання над ними не передбачено відповідальності перед законом. Нещодавно Верховна Рада вирішила внести зміни до Кримінального кодексу і посилити статтю 229 «Жорстоке поводження з тваринами».

Тож тепер за знущання над звірятами можна загриміти за ґрати на строк від 6 місяців до 3 років. Але чи буде це дієво, можна зараз лише гадати на кавовій гущі, утім достеменно відомо: поки що за знущання не сидить жоден догхантер.
Ігор Сайко каже, що насправді для нього очевидно: є люди, які рятують, і є ті, які вбивають. От тільки в останніх проблеми із психікою.

«Такі люди прикриваються благородними ідеями на кшталт очистити місто від безпритульних собак, аби вони не поширювали сказ, або не покусали дітей, але взимку 2017 року самі заледве не потравили дітей, які обпекли руки від отрути»

Звичайно, таких людей законами не налякаєш. Але не було би безпритульних собак, не було б і догхантерів. Ці речі взаємоповʼязані, і відповідальні за це власники тварин. Адже в Україні тварини безправні. Їх вважають речима, на відміну від європейських країн, у яких за хвостатими закріплені права, а за господарями – обов’язки щодо їх утримання.

IV. Центр адопції для тварин

Насправді закон діє лише на папері, і допоки він запрацює в реальності мине ще багато часу. А час у цій ситуації – ворог. Звичайно, ніхто з тих людей, які займаються порятунком хвостатих безпритульних, своєї справи не залишить, однак «стихійне» благодійництво – це лише таке собі рятівне коло, яке дозволяє втриматися на плаву, але не рятує від проблеми. Нічийні собаки та коти не подінуться з вулиць наших міст доти, доки люди не змінять своє ставлення до них і не навчаться цінувати кожне життя кожної живої істоти.

Чи це можливо? Мабуть, так. І це зараз намагаються зробити десятки волонтерів у всій країні. Зокрема, вони влаштовують цілий рух з цього приводу. Організовують виставки для безпритульних кішок і собак, форуми, виставки краси для безхатьків. Одним словом, культурне життя чотирилапих завирувало. І це дає свій результат – на сюжети, статті, фото звертають увагу, комусь стає жаль, хтось шукає друга, і цих собак та котів починають прилаштовувати . А отже, це діє…

Реклама для безхатьків – саме в цьому полягає основне покликання центру адопції. І такий уже в травні запрацює у Львові.

Центр адопції полегшить життя таким, як Ігор Сайко, і дасть змогу справді зменшити кількість безпритульних тварин у місті. Саме сюди можна буди приводити кота чи собаку, якого відмиють, полікують, організують йому фотосесію і познайомлять із людиною, яка справді захоче забрати цього пухнастика.

До речі, центр адопції збільшить шанси прилаштувати таких собак, як сліпий Ван Гог, який потрапив до притулку завдяки волонтерам. Цього курцхаара, очевидно, викинули з дому, бо він осліп. Бідолаха впав у мазут і ледь не загинув, якби не волонтери, які привезли його сюди у притулок. Тут собаку відмили, полікували і залишили чекати на того, у кого значно більше серце.

І таких тут десятки: хтось має покалічені лапки, хтось недобачає на одне око, тут також багато породистих собак, масивних і дрібних. І кожен з них також чекає на другий шанс – шанс, який дадуть не їм, а який дадуть ВОНИ.