Бути вчителем
28 листопада 2017, 21:08

Я часто чую від знайомих учителів або батьків, що «діти зараз уже не ті», вчитися не хочуть, перестали читати, до того ж зацікавити їх чимось неможливо. Коли я піднімалася сходами гімназії ім. В. Симоненка у Львові, я знала, що братиму інтерв’ю в одного з найкращих учителів-методистів міста. І, звичайно, десь підсвідомо очікувала вкотре почути вже добре знайому фразу. Нашвидкуруч, між маневрами галереєю гімназійних коридорів, я здогадувалася, як виглядатиме наша розмова, і навіть уже приготувалася до звичних трактатів із фізики, подумки згадувала закон Ома, уявляла, як заходжу в типовий кабінет, де всі стіни, шафи і стелажі заповнені потріпаними радянськими плакатами. Та, увійшовши до кабінету фізики, я була приємно вражена – такий світлий, нічим зайвим не захаращений, а біля стіни – мультиборд.

«Так-так, ми одні з небагатьох «щасливих» львівських шкіл, які удостоїлися цієї чудо-техніки. Я сприймаю цей борд як винагороду за нашу з дітьми спільну роботу», – відразу констатує пан Микола. І, звичайно, я, як дитина школи 90-х, ніяк не могла зрозуміти, навіщо тут дошка, і як фізику можна викладати по-іншому, аніж як слухати довгі «проповіді» про теореми Гауса чи балістичний гальванометр . Але це була лише хвилина. Бо потім урок провели спеціально для мене.

Відверто кажучи, я не знаю фізики. І це не мій улюблений предмет, тож похвалитися глибокими знаннями я не можу. У цьому, напевно, вина не мого вчителя, а мого «гуманітарного розуму», який не здатен осягнути все це. Принаймні так я думала до знайомства з паном Миколою. Бо за 15 хвилин розмови про око, лінзи, про відбивання й заломлення світла усе, що колись було нудним і незрозумілим, тепер неймовірно захопило мене. Я прийшла додому, знайшла в YouTube схожі презентації і спробувала оперативно довчити те, що проґавила у 9 і 10 класах.

Фізика – це життя, те, що нас оточує.
Якщо дитину не навчити розуміти все це, то як вона далі сприйматиме світ?

Виявилося, в Інтернеті просто сила-силенна всіляких цікавих презентацій і фільмів із фізики. Щоправда, більшість із них російською або англійською. Микола Розбицький каже, що це справді проблема , тому інколи такі «проекти» доводиться перекладати або ж створювати самотужки. Чоловік співпрацює з кількома своїми колегами, вони спільно створюють цікаві проекти для дітей українською. Зараз таких мало, але вчителі обіцяють, що згодом зможуть охопити всі теми й удосконалити ті презентації, які вже є.

Хтось скептично може зауважити: уроки цікаві, бо є мультиборд. А таки ні! Пан Микола 10 років тому, коли комп’ютери були справді розкішшю, а ноутбуки чудо-технікою, із сімейного бюджету взяв кошти, аби придбати лептоп. Не для домашнього користування. Цей ноутбук учитель щодня носив на уроки. І саме на ньому він показував презентації, відеоуроки, фільми, щоправда, усе це було не так яскраво, але все одно приковувало увагу школярів.

Микола Розбицький
Вчитель фізики

Пан Микола, як і багато інших учителів, закінчив педагогічний університет. Уперше у статусі вчителя переступив шкільний поріг в Івано-Франківську 20 років тому. І тоді зрозумів, що діти і час змінюються, а отже, давно «затертою» методикою не варто користуватися впродовж двох десятиліть. Він «ріс» разом зі своїми школярами, змінював принципи викладання, шукав різні способи удосконалити методику і видихнув із полегшенням, коди закон про освіту дозволив йому викладати і розвиватися творчо, без встановлених рамок. Тоді Микола Розбицький зробив для себе висновок, який змінив його підхід у викладанні, а далі, напевно, і долі його учнів. «Фізика має бути для життя, а не для теорій. Адже є речі, про які кожна людина має знати, розуміти їх і користуватися ними. Ми десятиліттями викладали в школі багато зайвого, цілі розділи, які потім ті з дітей, хто не обрав фізичний факультет, більше ніколи не застосовували. А я хочу, аби мої розповіді їм пізніше згодилися, а не були викидом у Всесвіт», – розповідає пан Микола.

Тож його уроки – це суцільний мікс усього, що привертає увагу, і мультиборд тут не на першому місці. Хоча коли заходиш у клас, мимоволі усміхаєшся, бо на заставці в нього космонавт з обличчям вчителя-фізики на Марсі.

«Я знаю, що це розуміють усі педагоги , але аби дитина тебе поважала і вірила тобі, треба бути самим дитиною. Тому я жартую над ними, а вони наді мною, і якщо це вдалий жарт, навіть якщо це збоку виглядає для когось дивно, то чому над цим не посміятися разом», – пояснює Микола Розбицький кумедну заставку.

А ще чоловік проводить уроки не завжди в класі. Фізику найкраще вивчати на природі. Там же можна знайти наочне підтвердження всіх процесів. Є і музейні уроки, є змагання за «участь» у таких уроках.

«Я був шокований, коли оголосив місяць тому, що клас, який за місяць буде мати найкращі оцінки з фізики, зокрема за лабораторні, піде в музей метрології. Ви собі не уявляєте, як круто спостерігати за дітьми, коли вони сповнені азарту. Вони вчилися, вони хотіли туди потрапити, вони старалися. А найкращою нагородою стало для мене те, що в класі-переможці було лише кілька учнів із середніми – СЕРЕДНІМИ –оцінками, решта – відмінні», – розповідає вчитель.

А ще він створив закриту групу у Фейсбуці, до якої долучаються діти. Тут вони можуть отримати завдання додому на канікули, почерпнути додаткові знання з фізики, дізнатися про різні цікавинки та знайти пояснення деяких явищ. Та чоловік не цурається і програмних завдань.

В іншій половині класу є спеціальне приміщення – лабораторія. Вона повністю оновлена, усі апарати сучасні. Їх нещодавно придбала мерія Львова. А до того тут навіть магнітів справних не було, а купувати за власні гроші виходить не завжди. Пан Микола пригадує, як він виходив із ситуації, працюючи в одній із львівських шкіл: «Не буду казати, яка це школа, але в мене був такий чорний пакет BOSS, який я називав «кабінетом фізики», бо там у мене були всі апарати, дроти, і це була єдина техніка. У нас навіть не було лабораторної кімнати, але то були веселі уроки, бо, виймаючи щось із пакета, завжди можна було придумати своє використання цього непотребу і пояснити дітям. Основне – фантазія і творчий підхід».

Микола Розбицький
Вчитель фізики

Кожного вчителя, з яким я спілкувалася за цей час, я запитувала, чому він обрав цю професію. Хтось казав, що це родинне ремесло, хтось говорив про благородність. А пан Микола із сімʼї інженерів, він невиправний романтик, закоханий у фізику й педагогіку, і, може, саме такі вчителі «створюють» геніїв, але навіть якщо й ні… То в його самовідданості можуть переконатися всі. Покидаючи школу, ми зустріли його учнів – старшокласників, уже виважених, зі своїми «мухами». Цих маленьких дорослих, на відміну від малюків, не підкупиш поблажливістю і натягнутою оцінкою – їхню любов треба заслужити. І те, як ці хлопці віталися зі своїм учителем фізики, тільки підтверджує моє припущення: людина на своєму місці.

Щодня з понеділка по пʼятницю Наталя Леньо йде кілька кілометрів сільською дорогою, аби добратися до школи. Молода дівчина – учитель мови та літератури в середній загальноосвітній школі в одному із сіл Турківського району Львівщини. Це гірська, важкодоступна місцевість. Не те, щоб чорт тут казав на добраніч, але з інфраструктурою дуже непросто. Інтернет є, але не в школі. Хоча обласна адміністрація обіцяє – уже скоро! Наталя обрала професію не випадково – її бабуся у цій же школі викладала мову та літературу. І, можливо, розповіді бабуні про те, як важко було в часи її молодості зберегти солов’їну і відкрити дітям справжню українську літературу, і надихнули Наталю на подвиг стати вчителем.

Чому подвиг? Учитель – це не професія, а покликання, а сільський учитель – це ще й випробування в нашій державі.

По-перше, зарплата. Звичайно, для молодого вчителя – це просто мізер. Уже старші вчителі, які мають великий стаж роботи і всілякі доплати, можуть сказати, що їхню працю оцінюють більш-менш достойно, але й ці цифри дуже суперечливі. По-друге, розвиток як педагога. Звичайно, є всілякі курси, тренінги із підвищення кваліфікації, але, будьмо відвертими, міські вчителі мають для цього набагато більші можливості, зокрема щодо стажування за кордоном.

Наталя Леньо
Вчителька з мови та літератури

Про матеріально-технічу базу взагалі варто мовчати, але не сьогодні… Наталя, отримуючи 4 тисячі гривень, змушена на ці гроші ще й самостійно докупляти зошити для письмових робіт, книги та різні методичні посібники для самоосвіти і самовдосконалення. Про мультиборд чи навіть оновлення плакатів, книг, інтерактивних дошок у школі молодої вчительки лише мріють. В обласному бюджеті, як завжди, на це коштів бракує. І якщо Наталя шукає всілякі можливості, аби провести урок за допомогою Інтернету чи власних ресурсів, то в її колеги – вчительки фізики – таких можливостей немає. Адже в неї, як і в Миколи Розбицького, «фізична лабораторія в пакеті».

Але молодий фізик Галина – не єдиний заручник такого фінансування сільських закладів освіти. У школі Нижньої Яблуньки, наприклад, учителі біології позичають один мікроскоп у сусідній школі, аби 20 дітям показати стадії мітозу. Тому й не дивно, що молодь не обирає професію вчителя, а ті, хто таки наважується, дуже швидко розчаровуються, бо їхні прагнення та ідеї закопують у безгрошів’я. Більшість сільських учителів змушені пильнувати власні городи та худобу, адже це їх годує, а біля дошки багато не заробиш.

У департаменті освіти Львівської обласної адміністрації не приховують: їм бракує вчителів, а висококваліфіковані педагоги взагалі на вагу золота. Але де їх взяти і ким замінити тих, кому вже далеко за 60? Адже, по-перше, вони не вічні, а, по-друге, у зв’язку з реформою освіти методика навчання змінюється, і чи під силу старенькій 65-річній учительці зараз буде забути все, до чого вона звикла, і вчити по-новому? А виявляється, що таких учителів у нас в Україні 60% від загальної кількості, особливо в сільській місцевості.

Напевно, справді треба бути невиправним романтиком, аби наважитися зараз у 20 років прийти вчителем у якусь сільську школу і бути справжнім революціонером, щоб без грошей і підтримки хотіти змінити щось у вже заїждженій системі. Адже саме такі вчителі вкотре доводять: це не діти іншими стали, це просто система освіти давно не встигає за особливим поколінням і пасе задніх десь там, на задвірках радянських методів.